“Не могла розповідати правду, але завжди вчила дітей добру”.
Двох репресованих вчителів, які мешкають у Садгорі, відвідали чернівецькі освітяни.
Управління освіти Чернівецької міської ради та ГО “Чернівецьке обласне товариство політв’язнів та репресованих” разом вшановують педагогів, які були репресовані радянською тоталітарною системою.
Вчителі математики Аделія Слепенюк та Галина Радченко були репресовані маленькими разом зі своїми батьками.
Сьогодні цих заслужених педагогів відвідали вчителі ЗОШ №38. Принесли подарунки, продукти, а найголовніше для таких людей – спілкування.
“Такі візити – це підтримка для душі”,- сказала розчулена пані Аделія. Адже і пані Галина, і пані Аделія зараз хворіють, мають серйозні проблеми із зором, і вже не виходять з дому.
Аделія Слепенюк прийшла працювати вчителькою математики у ЗОШ №38 у 1972 році. Через 7 років перейшла працювати у ЗОШ №39 і вийшла на пенсію у 1994 році.
Галина Радченко у ЗОШ № 38 працювала все життя – з 1969 року по 1996-й. Була також заступником директора.
– Мені було 2 рочки, коли мене, сестричку і батьків вивезли у 1949 році з рідних Богородчан, що на Івано-Франківщині, – розповідає Галина Радченко – Тато був в УПА, тому нам була дорога лише на Сибір. Тато їхав з пораненням, яке він отримав в одному з боїв. Сестричка мала півроку, по дорозі померла, і її наглядачі просто викинули з товарного потяга у сніг… Там ми жили на Уралі. Батьки важко працювали у лісі . А повернулися в Україну у 1962 році, додому на можна було, то ми приїхали у Вижницю, до татового товариша. Я вже тут школу закінчувала. А всі класи вчилася на Уралі, російською мовою. Але дома ми ніколи не вимовили російською жодного слова. Потім я поступила в наш університет на математичний факультет. Звичайно, мою біографію добре вивчили, тата навіть викликали в університет, попереджали, аби менше розповідав про своє життя… За часів Союзу нікому не говорила про своє життя. Але коли, бувало, у школу проходили якісь партійні функціонери, і у своїх виступах казали, що бандерівці – це вороги народу, я інколи дітям десь в куточку могла тихенько сказати: “Вони боролися за Україну”.
У пані Аделії Слепенюк – інша історія, схожа, але вона про те, як радянська влада знищувала людей, які чесно працювали.
– Ми жили у селі Станівці, що неподалік Кіцманя, і нашу родину репресували у 1950 році, – розповідає Аделія Анисімівна. – Тато був 10 років у Канаді, заробив грошей, і мав можливість організувати велике господарство. А Союз сказав: було ваше – стало наше. І колгосп відібрав у нас хату і все, що тато нажив… За кілька днів на нашому подвір’ї вже господарював колгосп. Мені було 8 років, коли нас у товарняках везли з України. Багато людей по дорозі помирали, просто від того, що у вагоні не було чим дихати. У поселенні у Томській області я пішла в школу. А братові було 15 років, то він з батьками працював у лісі. У Томську я поступила у педагогічний інститут, а завершувала навчання вже в Івано-Франківському педінституті. Ми повернулися на Буковину у 1960 році. В нашому домі діяв дитячий садок. Тато довго ходив по судах, аби повернути рідну хату. А йому казали: “Вас вивезли помилково, і ми нічого на можемо зробити”… Батько все життя комунізм ненавидів, він завжди казав, що з Росії йдуть всі біди. І коли я йшла працювати вчителем, брат мені казав:” Як ти будеш працювати у радянській школі, якщо ти тих совітів ненавидиш”. А я відповідала, що буду вчити дітей добру і людяності. На роботі ніколи на розповідала, що була репресованою, аби через мене не постраждали інші люди.
І до пані Галини, і до пані Аделії часто приходять з товариства репресованих. Також завжди телефонують і приходять їхні колишні учні. Адже за роки роботи виховали на одне покоління. А самі дві вчительки підтримують гарні стосунки і часто спілкуються по телефону.